Независимое аналитическое интернет-издание "Искра" это право на информацию.

Что есть государство без правосудия? Шайка разбойников, и только. © Блаженный Августин

На главную страницу

Парольный вход для авторов.

автор: c до

З ПЕРОМ В РУКАХ ПО КИЇВЩИНІ
Автор: Станислав Власенко      Дата: 08.07.2004 21:28


     В рамках обласної системи туристично-екскурсійних маршрутів "Сузір'я Київщини" 4-5 липня 2004 року відбувся прес-тур по Київській області.
     В Київській області є великі можливості для розвитку культурно-пізнавального, екологічного та сільського туризму. Обласною туристичною агенцією розроблено систему маршрутів по визначних місцях регіону.
     Серед розмаїття природи України особливе місце займають природні багатства Київщини. Про давню історію краю свідчать археологічні пам'ятки трипільської, черняхівської та лебедівської культур. Неабиякий інтерес представляють місця, пов'язані з життям і творчістю видатних діячів культури, історії та науки.
     Першою зупинкою на маршруті було село Ковалівка.
     Історія села бере початок у добу трипільської культури. Вже в ІІ-ІІІ ст. н.е. на лівому березі р. Кам'янки існувало давньослов'янське городище.
     У відділі доісторичної археології Білоцерківського археологічно-етнографічного музею зберігаються експонати, знайдені під час розкопок в с. Ковалівка в 1927 році, зокрема роги могутнього оленя та залишки посуду II віку н. е.
     Збереглися з тих часів і залишки земляних укріплень, які виступали оборонною лінією між поселеннями і відомі як „змієві вали".
     Ці місця завжди чарували своїх поселенців. За народною легендою засновником с. Ковалівки був Мина Назаренко. У 16 столітті він побудував на шляху недалеко від р. Кам'янки невеличку хатину, а побіля неї— кузню. Юнак був молодим ковалем, — звідси й назва села— Ковалівка.
     Історія села Ковалівки тісно переплітається з історією Васильківського повіту, який згадується ще в 1782 р. як складова Київської губернії. Село належало спадкоємцям графа Володимира Владиславовича Браницького.
     Початок 19 ст. залишив помітний слід в історії села і був пов'язаний з діяльністю Васильківської управи "Південного товариства декабристів" на Україні.
     Сьогодні Ковалівку справедливо називають сучасним європейським містечком.
     Перед гостями гостинно розчиняються двері православного храму —Церкви Різдва Пресвятої Богородиці.
     Церква була побудована в 1997 році. Вона стала справжнім витвором мистецтва, символом віри, гармонії і краси.
     Поряд з храмом знаходиться єдиний на території України пам'ятник політичному і церковному діячу XVII ст. Петру Могилі.
     Незабутні яскраві враження залишає Годинник Вічності. Цей справжній годинник, побудований на землі, вражає не лише своїми розмірами та красою, а й точністю роботи механізму. Символізуючи плинність часу, він нагадує про славну давню історію цього хліборобського краю, бо знаходиться саме на тому місці, де в XVI була зведена перша хата на території села.
     Гостинно зустрічала гостей Біла Церква
     Місто Біла Церква розташовано в долині річки Рось за 84 км на південний захід від столиці України. Історичним попередником Білої Церкви було м. Юр'єв, засноване у 1032 р. великим князем Київської Русі Ярославом Мудрим. Впродовж давньоруської історії град Юр'їв відігравав роль сторожової фортеці.
     В XI ст. Юр'їв відомий як релігійний центр. Тут була створена Юр'ївська єпархія. Городище Юр'їв було розорене дотла у 1240 р. татаро-монголами. В період середньовіччя місто згадується у письмових джерелах як Біла Церква.
     З 1552 р. була відбудована Білоцерківська фортеця. Міщани отримали Магдебургське право.
     На цій території проходили перші селянсько-козацькі повстання під проводом Криштофа Косинського (1592-1593 pp.) та Северина Наливайка (1594-1596 pp.). Під час національно-визвольної війни (1648-1654 pp.) Біла Церква стає одним з найважливіших опорних пунктів Б.Хмельницького на Правобережній Україні.
     З 1774 року Біла Церква стає приватним містечком у володінні Франциска Ксаверія Браницького. Графи Браницькі володіють містом до 1918 року.
     Перлиною Надросся є парк "Олександрія" - пам'ятка садово-паркового мистецтва XVIII ст., один із найкращих парків України. Його площа становить 297 га. Одному з кращих парків України виповнюється 210 років. Парк вражає - надзвичайною мальовничістю, цікавим . - плануванням, гармонійним поєднанням пишної зелені, прекрасних паркових споруд, дзеркальних озер і ставів. Йoro расою захоплювались О.С.Пушкін, Т.Г.Шевченко, тут бували Г.Р.Державін, декабристи - С.І.Муравйов-Апостол, М.П.Бестужев-Рюмін, члени імператорської сім'ї.
     Тінисті алеї кличуть у глибину парку. Гра світла і тіні на деревах, шелест листя, плинні води, спів пташок створюють величний багатоголосий витвір природи. За поворотом алеї відкривається новий чарівний краєвид і можлива зустріч з ... Аполлоном. А на Малій галявині прислухайтесь до шепотіння багатовікових дубів: вони все ще згадують бальний зал, який знаходився тут. Ось бронзовий красень-лев охороняє джерело, неподалік спокійні води Лазневого ставу відображують романтичні Руїни, біля них незмінне бринить водоспад, ледь чутно дзвенить фонтан. Упродовж усього парку протікає мальовнича річка Рось.
     Солов'їна алея, алеї Кохання, Грацій, тендітна Березова і велична Ялинова сходяться біля вражаючої, просякнутої світлом Великої галявини. Вкрита травами з групами могутніх дерев, ця галявина сприймається як кульмінація паркової композиції. Цікаво, що звідси можна побачити костьол Івана Хрестителя,білоколонний павільйон Луна, Руїни, арочний місток і сріблясту річку.
     Наприкінці XVIII століття польський король Станіслав Август подарував місто Білу Церкву великому коронному гетьману Польщі Ксаверію Браницькому. Невдовзі дружиною гегьмана стала улюблена камер-фрейліна імператриці Катерини II, племінниця Світлійшого князя Потьомкіна, Олександра Енгельгардт. На своїх землях, неподалік Білої Церкви , графиня вирішила створити романтичний парк за модою того часу, який би нагадував їй прекрасні заміські резиденції Петербурга. Зимовий палац Браницькі побудували в Білій Церкві, а для літнього житла й парку обрали місце неподалік, в урочищі Гайок.
     У назві парку багато змістів:
     Олександрія парк імені його володарки й улюбленого онука Катерини II, майбутнього імператора Олександра І, згадка про Олександрівський парк у Царському Селі. Садиба і парк займали територію більше ніж 200 га на місці природної діброви, в оточенні полів і луків.Будівництво літньої резиденції, яка включала чотири павільйони, окремий павільйон для гетьмана, танцювальний павільйон і апартаменти для гостей, було майже завершено в 1793 році.
     Над створенням парку невтомно працювали садівники й архітектори Мюффо, Ботані, Станге, Бартецький, Вітт Як це було прийнято в романтичних парках, його оточував глибокий рів і територія парку ніби зливалася з оточуючими околицями.
     Тут створювались високохудожні ландшафтні композиції з валунів і насипів, пречудові канали, озера й стави, з'єднані системою шлюзів і водоспадів. Через канали були перекинуті мости і містки. Парк прикрашали бронзові та мармурові скульптури, вази, привезені з-за кордону. З Північної Америки і Західної Європи привозили рідкісні екзотичні рослини. Сама графиня говорила: "Я люблю садити, а не будувати: одне складніше за друге."В оранжереях парку вирощувались екзотичні рослини для оформлення інтер'єру резиденції та газонів влітку: великі пальми й агави виставлялися по всьому парку. В теплицях також вирощували інжир, ананаси, квіти.
     Парк, закладений наприкінці XVIII століття, особливо змінився завдяки зусиллям ландшафтного архітектора Енса, який пропрацював в Олександрії 54 роки і був удостоєний пам'ятного знака після смерті. За свою довгу службу Енс сформував живописні пейзажі, якій і нині викликають захоплення: ділянка Клини, ялинова, липова і каштанова алеї, пейзажі Діброви. Після смерті Браницької (1838р.) і, особливо Енса (1869 р.), парк поступово занепадає і лише у 1880-х роках при садівникові Рінгері він відроджується. Ділянки навколо декоративних дерев розчищені для кращого огляду, згруповані чагарники; галявини засіяні газонними травами найкращої якості, упорядковані теплиці й плодові сади; на ставах плавають лебеді, а у воді рідкісні породи декоративних риб.
     Основа рослинності місцеві породи дуб черешковий, липа, береза, черемха, граб,верба, осика.
     З часом у парку сформувалися окремі ділянки-сади меморіального, практичного і розважального характеру: сад на пам'ять про зв'язок з царською сім'єю, сад Потьомкіна, садок Варна і Турецький будиночок, присвячені перемозі Росії у російсько-турецькій війні. Сад Мур слугував для захисту теплолюбних рослин від холодних вітрів.
     Наприкінці ХІХстоліття в парку будуються павільйон для мисливців, звіринець, фазанник, водяний млин, ставки для розведення риби.
     З часом Білу Церкву успадкував онук графині Олександри Василівни, один із синів Владислава Грегора - Владислав Михал, граф Браницький.Усю свою діяльність він присвятив промисловому розвитку краю. Останньою володаркою маєтків до 1917 року була дружина графа Владислава - Марія, з роду Сапігів. Нащадки Браницьких понині живуть у Франції, Польщі, Італії та інших країнах.
     У музеї парку зберігаються прекрасні скульптури: бюст Потьомкіна, Три Грації, портрет Октавіана Августа, Лаокоон, які нагадують про колишню розкіш садиби і парку.
     Сучасний дендропарк "Олександрія" є найбільшим за площею парком України (297 га), є науковою установою і структурною одиницею Національної академії наук України.
     Загальна тематика наукових досліджень, як і в інших ботанічних установах, пов'язана з інтродукцією та акліматизацією рослин Звертають на себе увагу екзоти, зібрані з різних куточків земної кулі тюльпанове дерево, сосна веймутова, чорна, модрини польська, сибірська та японська, ялівець вірпнський, пнкго дволопатеве та ін Особливу цінність має багатовікова діброва парку нині в Україні, мабуть, тільки в Олександрії можна побачити сотні вікових дерев дуба черешкового У парку досліджується й аналізується багато рослин, які знаходяться під охороною і занесені до Червоної Книги України тис ягідний, бруслина карликова, адоніс весняний та ін
     Перебуваючи в місті, неможливо не відвідати краєзнавчий музей, цікавий своїми експонатами, та Замкову гору - серце Білої Церкви, де знаходиться костьол Іоанна Хрестителя.
     Вінком свого фестиваля зустрічав Ржищів
     Ржищів - місто обласного підпорядкування, що розташоване у гирлі річки Легличі, яка належить до басейну Дніпра. Ржищів виник на місці старовинного міста Івангорода, яке згадується в літописах ще в 1151 році.
     Щорічно на берегах Дніпра проводять народне свято Івана Купала, як за православною, так і за прадавньою традиціями. В реконструйованій трипільській земляній печі випалюються копії знахідок давньої кераміки. Гості можуть придбати ще теплий глечик чи богиньку на згадку, відвідати розкопи, прогулятись сквером Трипільської культури і побачити збільшені реконструкції знахідок трипільської культури. А також відпочити, порибалити, покататись на конях, випити чаю з медом і настоями цілющих трав урочища Ріпниця
     Наприкінці жовтня 2003 року в Ржищеві було відкрито перший у світі пам'ятник Трипільській культурі.
     Головний його символ - трипільський знак біноклевидної форми - має реальне походження. Його було знайдено під час археологічних розкопок поселень Трипільської культури IV тис. до н. е. і свідчить про те, що цей край був населений людьми з високим рівним культури з найдавніших часів. Сучасне м. Ржищів є не лише їхнім генетичним, а й духовним продовженням. Тож і зрозуміло, чому ця ритуальна фігурка стала найголовнішим символом міста та його мешканців, бо це - символ зв'язку предковічного і нинішнього дорогою в майбутнє.
     Дехто з науковців стверджує, що цей бінокль використовувався під час ритуальних обрядів для закликання дощу, інші акцентують увагу на тому, що подібні посудини обтягувалися шкірою і використовувалися під час ритуалів як музичний інструмент. Проте, всі вчені одноголосні стосовно того, що біноклевидна посудина відігравала досить важливу роль у житті трипільців і недарма сьогодні її визнано символом тодішньої цивілізації.
     Як пише В.В.Умрихін, історик-краєзнавець археологічні знахідки перших поселень відносяться до часів раннього неоліту (5-3 тисячоліття до н.е.). Досліджено й близько 10-ти жител Трипільської культури (4 тисячоліття до нашої ери) доби Кукутені. Досліджено також житла Трипільської культури Коломийщицького типу, а також Ямну, Чорноліську, Черняхівську, Зарубинецьку культури.
     Споконвіку ці землі належали землеробським племенам, навколо яких і утворилась держава Куявія, а згодом і Київська Русь. Перша історична писемна згадка про давньоруське сторожове поселення Вжище (торговище) та його укріплене городище - фортецю Іван відноситься до 1151 року. Тоді йому судилося стати „яблуком розбрату" у міждинастичній боротьбі за Київський престол між князями Ізяславом Мстиславовичем та Юрієм Долгоруким.
     Ржищівщина - благословенний багатий край, чим завжди приваблювала іноземних грабіжників. А тим гірше було їй від того, що знаходилась вона на шляху до величного Києва.
     Страшне лихо на Київську Русь принесла з собою татаро-монгольська орда.
     В 1239 році Батиєвою ордою було взято Переяслав. „Хан Менке з лівого берега Дніпра підступив до Києва, але, не діставши згоди у переговорах з Київським князівством, спустошив Лівобережжя і рушив на Чернігів. У 1240 році орда знову рушила на захід, переправившись через Дніпро і змітаючи на своєму шляху оборонні лінії Київського Правобережжя. Ймовірно, що саме тоді і було спалено городище Іван. Довкола винищено багато людності, а тих, хто залишився живим, обкладали тяжкими поборами.
     „Данину збирали баскаки(збирачі податків), час від часу приїжджаючи з Єрлика (нині Кагарлик), де знаходився баскакський табір".
     Татари грабували, ловили людей для полону, тому русини й намагалися тікати від них у ще великі , на той час, ліси. Крім військових набігів поширювались і епідемії, що косили люд. Так в 1352 році „... спілкування самих росіян з татарськими ордами внесло майже повсемісну морову язву. Спустошенню її як північні, так особливо південні частини були піддані".
     Крім монголо-татар ласими до цих земель були поляки та литовці. Ще в 1320 році князь Гедимін заволодів Києвом. А для подолання опору його околиць він „відправив війська для підкорення міст-городищ, які належали цьому князівству."
     В останній чверті ХУ століття землі Ржищівщини зазнали і нищівних нападів татар Кримського ханства. Вони палили, руйнували міста, села, тисячі здорових людей забирали в полон, а старих і малих знищували. З 1480 року, коли Київ був взятий „великою силою хана Кримського", набіги татар ще почастішали, оскільки вони вели боротьбу за ці землі з Річчю Посполитою.
     Навесні 1482 року Київське Подніпров'я пограбував хан Манглі-Гірей. Влітку того ж року воєводою Київщини став литовець Мартин Гаштовт. З князівством було покінчено.
     В 1486 році військо Менглі-Гірея вдруге спустошливо пройшло Ржищівщиною. Та і на початку ХУ1 сторіччя Менглієві татари продовжували розорювати південні області, але вже разом з московськими стрілецькими полками, які, зайнявши місто Київ, утримували його за собою до вступу князя Олександра Казимировича на престол польський і відновлення постійного миру.
     В 1506 році на польський престол прийшов король Сигізмунд І. Бачачи небезпеку від козацтва з татарського боку, він вирішив відновити існуючу з часів Київської Русі Дніпровську лінію оборони. „Для цього, обіцяючи різну вигоду сьому народу, перевів не малу його кількість в околиці Києва і поселив по Дніпру вище і нижче сього міста..."
     Потім Сигізмунд 1 жалував цим містечкам „привілею на право оттоницьке, яким управлялась тоді Вільна на зразок вільних німецьких міст"(Магдебурзьке право).
     До речі, перша писемна згадка про містечко із сучасною назвою Ржищів також відноситься до 1506 року. Вона приведена у Зведеному літопису. В такому разі підтверджується версія Леонтія Похилевича про польське походження нинішньої назви Ржищева, яке є нічим іншим, як „ древнє Вжище, згадуване у Руських літописах до ХШ сторіччя. Цю древню назву вважаємо переробленою у Ржищів від польського слова - RZESZA - натовп". Щоправда історик Клепатський вважає, що це поселення започаткував якийсь козацький отаман з двома слугами.
     Впродовж усього XIV сторіччя, знаходячись під нероздільною владою Речі Посполитої, український люд зазнавав постійного насильства від польської шляхти. В час її правління малоросійська історія взагалі уявляється переповненою скаргами на поляків за насилля, нехтування наданих раніше прав, пригнічення у вольностях, а особливо за примушування до католицької віри. Масове пограбування міщан і селян Ржищівщини шляхтою, запровадження непосильних податків і повинностей приводили до розорення колись багатого краю. Міщани бідніли і йшли в найми, а селяни перетворювались на кріпаків, стаючи особистою власністю панів-феодалів. Єдиною ж силою, що протидіяла цьому, було українське козацтво, яке з року в рік ставало могутнішим військом. Перше найбільш масове козацько-селянське повстання на Правобережній Україні вибухнуло у 1591 - 1593 роках. Його провідником був сам гетьман Запорізького козацтва Криштоф Косинський. Ватаги його військ поповнювали і ржищівчани. Повстанці громили маєтності Острозьких, Вишневецьких, зайняли Богуслав, Трипільський замок Дідковичів, розгромили маєтність Щенєвського у Ржищеві. Хоч це повстання і було придушене, та збройний опір козаків і селян не вщухав.
     У XVI сторіччі ржищівщина перебувала під владою Волинської шляхти.
     Архівні дані свідчать про належність Ржищева Волинському Воєводству у 1561 році. Як зазначав історик Н.М. Яковенко:
     „На Київщині аристократично титулована верхівка значною мірою розбавлена вихідцями з Волині. Однак і тут при урядах і титулах є чимало місцевого давнього панства".
     Наприкінці XVI сторіччя Ржищів вже належить Юрію Халецькому. От саме в цей час, 5 травня 1596 року до Ржищева „приїхав посол цісаря германського Еріх Лясота, котрий мандрував на Запоріжжя, щоб запросити козаків на службу до цісаря".
     На початку XVII сторіччя Ржищів з оточуючими його селами входить до складу родової вотчини, ще православних на той час князів Вороничів. Звідки ж походить цей рід? Точних на те даних немає. Втім :
     Автори старожитностей Польщі не вказуючи, правда, джерела, яким послуговувалися, називають Кміту Черкаським намісником 1434 року, а генеалогічна традиція згадує його як Вінницького старосту часів Свидригайла, доповнюючи цей сюжет топонімічною легендою, за якою Кміта - Олександр - власник села Воронович, Вінницького повіту - пов'язується з родом бояр Ворон (Вороничів), що в джерелах не знаходить підтвердження".
     Свого часу Івану Вороничу Литовський князь Олександр подарував поселення Красну на Волині, а його нащадок Василь Воронич в 1617 році крім Ржищева володів також і волинськими містечками Трояндовим і Тригортем. Пізніше, на акті про обрання в митрополити Київські Петра Могили, в листопаді 1632 року, свої підписи поставили підкоморів Філон і підчаший Федір Вороничі. Явний приклад того, що ця князівська родина „досягла магнатського рівня".
     Ще одне козацько-селянське повстання прокотилось Ржищівським краєм у 1623 році. Його очолили шляхетні запорізькі козацькі ватажки Михайло Жилинський та Федір Деручинський, виступивши з претензіями до володаря Трипільського замку Германа Дідковича.
     „Зобравши людей люзних, Козаков свовольних з Стоєк і зо Ржищева, з Обухова і села Триполя до п'ятисот человека з оружием розмаїтим до войни належачим, з мушкети, з пупками, з осчини, з шаблями, с чеканами пошли єсте моцно к ґвалтом і дом і всю маетность злупили на десят тисяч злотих польських."
     Розграбувавши замок, козаки хотіли втопити в Дніпрі і його господаря, але помилували, присилувавши його слугу поскаржитись на пана в Київський суд про утиски, які пан чинив місцевим людям. Втім польське військо перемогло і розсіяло цю повстанську ватагу, а його провідників наступного 1624 року засуджено до „сатисфакції". Однак боячись нових нападів, через брак охорони і постійний неспокій серед люду, Дідковичі продали свій замок Максиміліану Бжозовському. Але й новому господарю дісталось від повстанців. Нова козацька ватага в 1638 році напала на замок і зруйнувала його, забравши гармату.
     Всі ці повстання зазнали поразки через неорганізованість та особисті амбіції своїх провідників. Після хвилі повстань гноблення селян ставало дедалі жорстокішим. Їх змушували віддавати поміщику десятину зібраного власного врожаю, відбувати цілу низку повинностей. До того ж католицизм, благословляючи польське панство на страшні безчинства в Україні виживав Православ'я, насильно окатоличуючи українців. І все ж, хоч ці повстання і носили локальний характер, втім беззаперечно зіграли значну роль в антифеодальній боротьбі, заклавши підґрунтя Визвольної війни на Україні.
     Під час Визвольної війни українського народу 1648 - 1654 років Ржищів мав особливе значення , передусім як зручний для переправи через Дніпро пункт, а тому українське військо постійно тримало тут козацькі залоги. За свідченням енциклопедії Брокгауза і Ефрона місто Вжище вказується як один із найвірогідних населених пунктів для принесення присяги між Московським царем та гетьманом України Богданом Хмельницьким. Вони навіть мали зустріч між собою у церкві Святої Трійці, яка на той час дерев'яне - спорудженою знаходилась у центрі міста. Після загибелі сина одного з полководців Данила Нечая вирішено попри небезпеку перейти на лівий берег. 18 січня 1653 року у Переяславі таку угоду було ухвалено, однак не вирішення угод Березневих статей гетьманату України за часів Руїни та Польської анархії було переглянуто домовленості Андрусівського та інших угод. Правобережжя з більшою частиною православного населення було за міжусобною боротьбою трьох гетьманів України виселене з території своєї праотчини, ставши вірогідно потенційним населенням нинішнього Лівобережжя.
     Після невдалого походу Юрія Хмельницького за відновлення української незалежності ржищівщина знову опинилась в руках польських панів. Їх гноблення було найжорстокішим, а релігійне найтяжчим.
     Впродовж усього XVIII сторіччя Ржищів з його околицями перепродувався і дарувався, переходячи з рук у руки. Архівними документами ЦДІАУ підтверджено володіння ним князів Вороничів, а потім і графів Польської корони, які прийняли католицтво. Вони і прийняли новий стиль віри, збудувавши навпроти дерев'яної церкви Святої Трійці монастир Ордену Святих Тринітарів, ставши не лише осередком поширення католицтва й уніатства на Україні, а й бойовим пунктом Польського Великого Братства.
     Костьол - фортеця об'єднував три сусідні повіти. Він мав вигляд добре влаштованої фортифікаційної споруди : стіни двометрової товщини, бійниці для гармат, сторожові башти по кутках зовнішньої огорожі, яка загалом мала висоту до трьох метрів. Навкруги споруду оточувала болотиста місцевість і тільки з південного боку можна було дістатись до неї, перетнувши підйомний міст біля воріт. З підвалу костьолу виводили три підземні ходи -таким чином войовничі монахи тринітари лишали шлях для можливого відступу. Це врешті -решт і траплялося досить часто в роки підйому гайдамацького руху.
     Після невдачі поширення уніатства і обмеженого католицтва впродовж початку і особливо у другій половині XIX сторіччя Православ'я залишається провідним віросповіданням у більшості населення ржищівщини, яка однозначно, з 1823 року, стає Волосним центром, а таким чином, і об'єднуючи навколо себе близько 48 приходів сіл і хуторів. Найвищого ступеня у господарському та релігійному житті набуває монастир в Ім'я Преображення Господнього, що з 1853 року вже стає жіночим, та церква Святої Трійці, яка споруджена за фінансової підтримки покаянної графині Дзялинської, у дівочистві Воронич, яка попри своє походження прийнявши католицтво від пращурів, прийняла Православ'я, віддавши належне від імені своїх батьків і прадідів.
     Із залученням коштів Київського стац - губернатора та її особистих, в 1863 році було закладено, а потім і споруджено на місті старої дерев'яної церкви нову кам'яну у стилі Українського єпархіального зодчества, про що свідчать відповідні документи.
     У другій половині XVIII і першій половині XIX століть домінуючою формою економічних відносин ржищівщини лишались поміщицькі землеволодіння, але всезростаюче застосування найманої робочої сили приводило до інтенсивного розвитку товарне - грошових відносин. Оскільки містечко Ржищів займало вигідне місце між торговельними пунктами Київської губернії, то сюди берлинами й баржами привозили і по Дніпру відправляли за кордон:
     товарний хліб, крупу, цукор і горілку. За статистикою губернатора Івана Фундуклєя, в 1847 році Ржищівська пристань навіть мала більший товарообіг ніж Київська, поступаючись лише Катеринославу.
     Піднесення торгівлі сприяло і економічному стрибку, який стався після знесення панщини. У останній чверті XIX століття, як гриби після дощу, з року в рік, виникали невеликі заводики і майстерні, склади і магазинчики, засновані підприємливими міщанами, колишніми поміщиками і єврейськими родинами. Особливо розвивалась цукрова галузь. На початок XX століття цукрових заводів у волості було вже - 5, з найбільшим у Ржищеві. Саме тут було засновано буряко-цукрове товариство. Потреби у техніці забезпечували: два чавуноливарних механічних заводи і різнопрофільні майстерні ; у будматеріалах - цегельні, білильні, крівельні та лісопильні заводики ; у транспорті - два Товариства пароплавства по Дніпру; у фінансах — позикоощадне товариство і сільський банк.
     З розвитком промисловості на новий рівень підноситься архітектура, духовність, культура, освіта містечка і волості. Крім новозбудованої церкви святої Трійці, при якій з 1870-го року діє церковно - прихідська школа, на новий етап розвитку підноситься Ржищівський Преображенський монастир. Крім церкви Преображення Господнього тут споруджено церкви в ім'я Великомучениць Катерини і Варвари, а також „Живоносне джерело". При монастирі діє жіноча вчительська семінарія, де навчали і виховували вчительок для сільських народних училищ. З 1911 року крім Земської школи у Ржищеві відкрито ще й приватну гімназію Лещинського. Діють дві синагоги і одна єврейська школа.
     Для потреб міщан і селян ржищівщини відкрито лікарню, дві аптеки, суспільну бібліотеку - читальню, ілюзіон і чисельні клуби та зібрання.
     Разом з тим на початку XX століття шириться національне - визвольний і соціал -демократичний рухи. Спалахують бунти і повстання, які придушуються царатом. Перша світова, а згодом і громадянська війни завдали Ржищеву нищівного удару і непоправного руйнування. Лише в 20-х роках, за часів радянського непу, економіка містечка дещо ожила. Відновлюються окремі виробництва, утворюються кооперативи, товариства, ремісничі і землеробські артілі, які за часів колективізації було перетворено на колгоспи.
     З 1923 року Ржищів стає ще адміністративним радянським осередком, з 5-ти волостей було утворено район, який об'єднував 50 сіл і хуторів по праву і ліву сторони Дніпра. Тут діють партійні й адміністративні органи, районна газета, школи, педтехнікум та зоотехнікум.
     З початком Великої Вітчизняної війни в серпні 1941 року біля Ржищева діяла стратегічно важлива переправа через Дніпро, якою на схід евакуйовувались матеріальні цінності, відступаюча армія. За часів окупації ржищівчани чинили опір загарбникам, діяло підпілля, а в лісах - два партизанські загони. У вересні 1943 року розгорнулась велична і трагічна, але не менш героїчна і значуща, битва за Дніпро. Форсування в районі Ржищева була крайнім правим крилом Букринського плацдарму, практично все місто було зруйноване і спалене. Довгоочікуване визволення до нього прийшло тільки 7-го січня 1944 року.
     Ще більше року йшла друга світова війна, коли у Ржищеві розпочалась відбудова. Живучи в сараях і землянках, здебільшого старі, жінки і діти пустили в дію завод „Радіатор", держмлин, маслозавод, промкомбінат, лісопильню. У районі відновлено 51 колгосп, а за парти сіли школярі і студенти.
     В 1959 році у територіальному поділі УРСР стались зміни, за якими села Ржищівського району були приєднані до сусідніх, що не могло не позначитись на його економіці. Проте, ржищівчани, живучи турботами свого селища модернізували з-д „Радіатор", побудували нову пристань. Традиційно брущаті дороги асфальтуються. Повним ходом йде капітальне будівництво. Зводяться модерні магазини, побуткомбінат, нова школа, два ПТУ.
     Межі колишнього райцентру все ж сковували господарський і життєвий простір селища, та і у відкритті необхідних для ржищівчан інстанцій була нагальна потреба. Тож за Постановою Верховної Ради України від 6 червня 1995 року Ржищів віднесено до міст обласного підпорядкування.
     Часи нестабільності Української економіки негативно позначились на виробництві новоутвореного міста. Кілька підприємств, серед яких і флагман з-д „Радіатор", зазнали банкрутства. Неодноразово міська влада вживала заходів, щодо залучення інвестицій. Нещодавно тут відкрито кілька нових виробництв, однак наповнення бюджету бажає бути кращим. Ржищів залишається моноструктурним і дотаційним містом. Зважаючи на прадавню історію краю, його віднесено до визначних місць України, тож великих підприємств тут навряд чи буде збудовано. Нинішня міська влада невипадково взяла стратегічний курс на розвиток туризму і, зокрема. Сільського зеленого. Ржищівчани мають історію і культуру, яка сягає глибини не лише століть, а навіть і тисячоліть. Вони пишаються своїми земляками й тими особистостями, які вписали свої імена в анали світової культури, і бували тут. Це земля відомої російської романістки О.А. Ган, тут бували декабристи М.П. Бестужев-Рюмін і В.К. Тізенгаузен, письменники - Олекса Стороженко і Шолом Алейхем. Тут народились видатний художник - монументаліст Іван-Валентин Задорожній і класик сучасного українського поетичного слова Ліна Костенко. Це батьківський край професорів A.I. Дашевського, Л.Г. Христина, В.П. Бусленка, B.C. Тищенка, акторів М.Ф. Кононенка, B.I. Конопатського, контр-адмірала флоту П.М. Петренка і генерал-майора В.М. Петренка. Тут творили і навчали композитори 0.0. Шестопал, А.Д. Лебединець, художники - К.Д. Трохименко, В.Ф. Сидорук, письменники - О.П. Бердник, М.Ю. Шмушкевич, В. Скомаровський та багато багато інших, які так яскраво запалили на терені України одну з її невеликих, але яскравих зірок - місто РЖИЩІВ!
     На другий фольклорно-етнографічний археологічний фестиваль „Ржищівський вінок" були запрошені завідувачі відділів та служб Київської обласної державної адміністрації, представники Державної туристичної адміністрації України, Міністерства освіти і науки України, Спілки сприяння розвитку сільського зеленого туризму в Україні, Інституту археології НАН України, Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАНУ ім.М.Рильського, працівники вітчизняних засобів масової інформації, провідні історики та археологи України, Росії, країн СНД і далекого зарубіжжя.
     Голова оргкомітету II фольклорно-етнографічного археологічного фестивалю „Ржищівський вінок" - заступник Ржищівського міського голови А.В.Охріменко.
     Під час фестивалю відбулося відкриття картинної галереї культурно-просвітницького центру "Мальовнича Україна", аматорські фольклорні колективи зустрічали святковими концертами, до набережної Дніпра пристав драккар "Сварог". Гостям було запропоновано цікаву театралізовану містерію-виставу купальської ночі.
     Програма фестивалю включала "круглі столи" на тему „Експериментальна археологія, фольклор та етнографія - невичерпний туристичний ресурс сільського зеленого туризму в Україні", дискусії з актуальних проблем археології.
     Під час фестивалю було організовано виставку наукової, методичної і художньої літератури.
     В програмі фестивалю "Ржищівський вінок" відбувся конкурс історичного костюма. Автор конкурсу художник-етнограф Зінаїда Васіна.
     Присутні могли ознайомитися з історичною спадщиною Середнього Подніпров 'я через відтворення історичного костюма різних епох та археологічних культур.
     Джерельну базу для відтворення одягу наших далеких пращурів складають:
     відображення вбрання на антропоморфній пластиці, розпис по каменю, по кістці, на керамічних виробах, зображення вбрання на ювелірних виробах.
     Моделі та реконструкції одягу, кераміки, житла стають невід'ємною складовою туристичного ресурсу, ілюстрацією нашої культурної спадщини і мають невичерпну перспективу використання в різних галузях та освіті.
     Конкурс проходив в три тури в п'яти номінаціях (трипільська, епохи бронзи, скіфська, черняхівська, руська.гетьманщина, Україна ХІХст):
     Місто Переяслав-Хмельницький відомий перш за все своїми музеями.
     У IX ст. Переяслав був стольним градом князівства, що об'єднувало землі від Дніпра до Дону. Але в 1239 році місто було зруйноване монголо-татарами.
     Відродження Переяслава почалося у XVI-XVII ст. Тут жив і творив гетьман України Богдан Хмельницький, народилися письменник Шолом-Алейхем, академік В. Заболотний. В 1738 році у місті було відкрито колегіум, в якому викладав поетику Григорій Сковорода. Неодноразово відвідував місто Тарас Шевченко.
     Нині місто є адміністративним центром Переяслав-Хмельницького району. Його площа становить 31,52 км.
     Далеко за межами України знають це унікальне місто, як місто-заповідник, в якому розташовано 27 музеїв різноманітної тематики: історичний, археологічний, музей Г. Сковороди, Шолом-Алейхема, кобзарського мистецтва, музей-діорама, українського рушника, хліба та ін.
     Надзвичайною популярністю користується музей народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини, що розкинувся просто неба на схилах мальовничої Татарської гори. Музейна територія розташовувалася на відстані одного км від центру міста на степовому плато, оточеному з трьох боків долиною річок Трубіж та Попівка. Тут можна побачити унікальні кам'яні скульптури язичницької доби, козацький постій, обнесений дубовим частоколом, сільські садиби, кузню, млин, дерев'яні церкви та вітряки.
     За змістом колекція поділена на чотири відділи: археологічний, сільських промислів, колекція вітряків, "Наддніпрянське село".
     Журналісти повернулися до своїх редакцій сповнені емоціями і з величезним бажанням донести все побачене до своїх читачів.
     


Автор: Станислав Власенко прочтений: 1834 оценки: 3 от 1
© Свидетельство о публикации № 1132
  Цена: 1 noo



Ваши комментарии

Пароль :

Комментарий :

Осталось символов

Доступна с мобильного телефона
Чат
Опросы
Музыка
Треки
НеForМат
Академия
Целит
Юрпомощь


О сервере


О проекте
Юмор
Работа
О нас

Earn&Play
Для контактов
skype:noo.inc


Этот сайт посвящен Георгию Гонгадзе, символу борьбы за свободу, журналисту, патриоту, человеку... Ukraine NBU Hrivnya rate
Russian ruble rate
Noo Web System



Редакция за авторские материалы ответственности не несет
стать автором
Micronoo Links Neformat Links Noo Links Chess Links Forex Links Weapon Links

Идея и разработка
компании NOO
На сайт разработчика