Український монах Меркурій. Сповідь. Розмова про Бога, про довіру… Істинну довіру, повну, справжню – Олег Володарський Автор: Вячек      Дата: 27.03.2019 05:28 О, Мати Божа, допомого і захисте наша, вища від Херувимів і чесніша від Серафимів, Боговибрана Отроковице споглянь милостивим оком на нас, почуй нас грішних та не-достойних, пожалій наші душі і тіла збурені ранами гріхів і страстей багаторізних, звільни н      МОЛИТВА      О, Мати Божа, допомого і захисте наша, вища від Херувимів і чесніша від Серафимів, Боговибрана Отроковице споглянь милостивим оком на нас, почуй нас грішних та не-достойних, пожалій наші душі і тіла збурені ранами гріхів і страстей багаторізних, звільни нас від всякої напасти, біди, скорботи і вічного осудження. Охорони нас від ворогів видимих і невидимих, шо нападають на нас, звільни нас від всякої печалі і від неправедного лютого наговору ворожого.      Прийми, о Всемилостива Владичице, ці молитви, шо зі сльозами Тобі приносимо від нас, недостойних рабів Твоїх, до Твоєї всезцілюючої ікони, скорботи полегши, хворих зціли, розслабленим і немічним здоров’я подай, від бісівських нападів захисти, прокажених очисти, обтяжених недугою п’янства і наркоманії зціли і до спасіння всіх приведи. Владичице, всякий дім і сімейство в благочесті і однодумності збережи. Церкву Апостольську і Соборну Православну між народами утверди, устави святих отців непорушеними збережи.      Благаємо Тебе, Пресвята Владичице, оберігай обитель Манявську і будь Ізбавителькою і захистом нашою, бо на Тебе уповаємо завжди, всією душею до Тебе взиваємо: змилосердься і допоможи, пожалій і визволи, прихили вухо Твоє і наші скорботи та слізні молитви прийми, і, як бажаєш, заспокой і утіш нас, люблячих Твого Безначального Сина і Бога нашого. Умоли Сина Свого, Христа Бога нашого, хай простить нам гріхи наші і не відверне милості Своєї від людей Своїх і подасть нам християнську кончину, безболісну, мирну, неосоромну, і удостоїть нас Царства Небесного. Цього ради славимо Тебе і прославляємо святе і величне ім’я Отця і Сина і Святого Духа нині і повсякчас і на віки віків. Амінь!      Місце розташування монастиря є святим, адже тут двічі з’являлася Пресвята Богородиця. Святістю славились також некрополь та зовнішній цвинтар Скиту, де спочиває прах тисяч православних християн.      Манява. Хресто-Воздвиженський чоловічий монастир. Подейкують, що Скит у Маняві був заснований дуже давно – ще в кінці ХІІІ ст. Кажуть, наче київські лаврські ченці Іоаникій та Пахомій, покинувши спустошену монголо-татарами обитель, прийшли до Карпатських гір, щоб тут далі провадити своє подвижницьке життя. Вони тут збудували храм Воздвиження Чесного Хреста (1241р.), який проте не вцілів через татарську навалу.      Офіційна ж історія Манявського Скиту розпочинається на початку XVII ст., коли до цієї затишної місцини прибув Йов Княгиницький. Його шлях до Маняви пролягав від сусідньої Тисмениці через далекий Афон. Дванадцять років чернець подвизався на Афоні і, може, там і залишився б, якби не прикрий стан православ’я на Галичині. Відразу по його прибутті львівський єпископ Гедеон запрошує знаменитого подвижника відновити занепалий православний монастир в Уневі, і той виконує прохання. Тоді його кличуть в Угорницький монастир, потім – у Дерманський. Він всюди іде й навчає. Врешті, знаходить «густу лісову пустиню» – там, де до Манявки впадає річка Батерс (нині Скитець), і залишається чинити аскетичні подвиги.      Історія Манявського скиту приховує багато нерозгаданих досі таємниць. Загадкою для дослідників залишаються цілющі властивості води, яка збирається всередині печери, що утворилася у велетенському камені, який лежить на горі поряд із монастирем. Здавна монахи використовували цю воду для зцілення недужих, тож недаремно, мабуть, цю брилу нарекли Блаженним каменем. Камінь-брила із гротом який нагадує велетенський горган з отвором, знаходиться на відстані 400 м від виїзної брами монастиря. Грот цей і є давнім житлом ченців – скитом.      Ієромонах Меркурій. Манявський монастир. Ми приходимо в цей світ розгублені, спантеличені тим, що з нами відбувається і для чого ми тут. В чреві матері ми ніжимося в безпеці і турботі. Нас люблять, про нас піклуються, на нас чекають. Потім раптом твій, вже такий звичний, світ змінюється і стає величезним та неосяжним. Ти, розгублений і спантеличений цими змінами, голосно плачеш.      Ти відчуваєш, ти дихаєш, ти п’єш материнське молоко та з цікавістю озираєшся навкруги. А потім ти починаєш ходити. І розуміти, що є величезні дорослі люди та маленькі діти, такі як ти. А ще є найважливіша людина – Мама. І увесь світ сприймаєш через її голос, її любов, її ніжність. Там надзвичайно затишно… Там, де мама.      А на вулиці дощ та туман. І з кожною осінню, що промайнула і пішла в минуле, ти дорослішаєш та сумуєш за тією «дитячою» турботою, коли всім твоїм світом була материнська турбота. Ті, хто отримав вдосталь тієї материнської любові, одразу починають любити цей світ, захоплюватися ним, насолоджуватися.      А ті хто не отримав? Їм від самого дитинства незатишно та неспокійно серед людей. Ти намагаєшся отримати, заслужити любов оточуючих, та вони готові прийняти тебе лише тоді, коли станеш такими як вони, коли забудеш про те, хто ти є.      Мільйони людей. Втрачене покоління. Дітей виховували, як правильно. Вони мали бути як усі – слухатися дорослих, гарно навчатися, бути чемними, робити лише те, що дозволяють. А потім ці діти ставали надійними «гвинтиками системи».      Я добре пам’ятаю свого однокласника – Толю Шупровича. Він добре грав у футбол, був взірцем для нас. Та в нього була велика, проте дуже бідна сім’я. Постійно голодний, він із заздрістю дивився на нас, коли ми діставали з портфелів свої обіди. Саме тоді я почав усвідомлювати, які ми всі різні – хтось з осудом дивився на голодного хлопчину, хтось намагався не помічати чужої біди та були і ті, хто ділився тим, що мав. Ділитися було складно. Це коли ти, зборовши власну жадібність, егоїзм єдиної, улюбленої дитини, стаєш дорослішим і усвідомлюєш в собі людяність. Ти розумієш, що всі діти різні. І не всі щасливі. Є самотні дітлахи. І ця дитяча самотність не полишає їхніх очей навіть тоді, коли вони подорослішають.      А ще це спогади про біль. Несподіваний та сильний. Ми втратили Толю. Він поліз на дерево за вишнею, і там натрапив на електричний кабель, вологий після дощу. Його вбило струмом. Шок, котрий не минає та не забувається.      Мені тоді дуже закортіло побігти додому і поросити маму зробити багато-багато бутербродів і віддати їх Толі. Назавжди віддати. Не шкодуючи ані крихти. Саме тоді я усвідомив, що треба цінувати близьких. Віддати їм все, до останньої крихти, не шкодуючи нічого. Тільки б не втратити…      І коли в груді 2015 року сталася трагедія, я просто не зміг пройти повз. Відчув той самий біль – коли хочеться віддати все, аби тільки жив. В серцях. В пам’яті. В національній пам’яті. Герой…      Ти підіймаєш очі, а перед тобою ікона Манявської Божої Матері (Одигітрії). З маленьким Ісусом на руках. Життя промайнуло перед очима і ти усвідомлюєш, що Господь дарує тобі урок любові та милосердя. Він береже та любить нас. І, як найбільший дар, дає нам любов. Любов Батька та Матері, що віддали нам свого сина…за наші гріхи, котрі ми поступово перестаємо за собою помічати. У нас є прагнення, політика, несумісна з мораллю. Та всього цього замало, щоб усвідомити могутність Божої віри. Ми амбітні, спрямовані на результат, продуктивні. Гординя, сумніви, марнославство, байдужість…      Саме тому для мене так важлива кожна хвилина діалогу з тими, хто вищий за буденне та мирське. Отець Меркурій. Нам спустили ікону Манявської Божої Матері. Ми сіли поряд, а поміж нами цей святий Образ. Боявся зайвий раз поворушитися… Навіть не знаю, що для мене звучало голосніше – відголоски спогадів чи відлуння наших голосів у дзвінкій тиші собору.      Український монах. Українська Святиня. І «Сповідь». Розмова про Бога, про довіру… Істинну довіру, повну, справжню. Нервував. Відчував відповідальність, адже мені довірилися, мені відкрили таїнство. Це дотик до того, що ніколи і ні за яких обставин не можна зраджувати. І ще… усвідомлював, що щось в мені назавжди змінилося, і я вже ніколи не буду таким, як був до відвідин цієї Обителі.      Господь вказує Шлях, і інші шляхи перестають існувати. Вони є, але ти чітко усвідомлюєш, що вони ведуть до безодні. Туди, де душа розривається від болю та суцільна пітьма. Господи, спаси і помилуй! Молюся за синів. Відмолюю дитинство – неспокійне, вибухове, задерикувате. Молюся за Батьківщину. І за третього сина. Дуже на нього чекаю.      Без жодних сумнівів сповідався б отцю Меркурію. В ньому неймовірно яскраво палає іскра Божа. Пишаюсь українськими святинями. Захоплююся українськими монахами. І прошу у Господа благословення… пошепки, від самого серця…      Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Ієромонах Меркурій      https://youtu.be/ZZUWkFmuudE       Автор: Вячек прочтений: 1060 оценки: 0 от 0 © Свидетельство о публикации № 26186  Цена: 1 noo

Ваши комментарии