Независимое аналитическое интернет-издание "Искра" это право на информацию.

Этот мир наполнен идиотами, оттого и гениям нет покоя. ©

На главную страницу

Парольный вход для авторов.

автор: c до

Сумний літопис українського сьогодення
Автор: Сергій Гайдук      Дата: 20.12.2011 23:00


      Перший прозовий роман «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко, що побачив світ наприкінці 2010 р., викликав багато полярних думок й активне обговорення. Презентуючи книгу в агенції «Укрінформ» 17 грудня минулого року видавець Іван Малкович («А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га»), зокрема навів слова академіка Івана Дзюби: «Вражаюча хроніка душі інтелігента у світі абсурдів – українського і планетарного. Стаючи індивідуально пережитими, вони створюють високий емоціональний та інтелектуальний градус твору. Дуже бажано й важливо, щоб цей роман було перекладено іншими мовами, це дало б змогу світові побачити Україну і самих себе українськими очима».
     Цікавість українського читача до авторки та її твору за рік після виходу «Записок…» не зменшилась, про що свідчить продаж десятків тисяч примірників книжки.
     Як сказала на презентації книги Ліна Василівна стосовно мотивації написання роману: «У Гоголя є «Записки сумасшедшего», я ж давно хотіла написати «Записки українського самашедшого», про українське божевілля зі своєю поганою специфікою. Скажімо, оці постійні розмови про меншовартість і таке інше, це складова божевілля. А у нас цієї схибленості не помічають, навіть якщо хтось кричить: «Та що ми за народ такий!»».
     Як на мене, то імпульсом до написання «Записок…» на рубежі зміни тисячоліть стала її геніальна праця-лекція «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала», прочитана 1 вересня 1999р. в національному університеті «Києво-Могилянська академія», у якій авторка виклала багато пересторог та думок з приводу гуманітарної катастрофи українців. «Моє бажання написати «Записки…» наштовхувалося на власну пересторогу.(…) Мені дуже шкода було свою рідну незалежну державу, так не хотілося писати чогось прикрого, і я стримувала себе. А тим часом насувалося третє тисячоліття. Скрізь лунало: «Міленіум!», казали, що перейти цей рубікон дуже важливо. Тепер про це вже забули, у XXI столітті живемо так, як і у попередньому, ще й буксуємо. Жаль, забули, що ми вже у третьому тисячолітті».
     За жанром «Записки українського самашедшого» – поєднання роману, щоденників, літопису, публіцистики. Робота над книгою тривала впродовж майже 10 років: з 2001-го до 2010 р.
     Твір написано від імені 35-річного програміста, який на прикладі особистого життя стежить за процесами, що відбуваються на нашій планеті. У світі надмірної дезінформації і тотального відчуження він – заручник планетарних абсурдів – намагається подолати прірву між чоловіком і жінкою, між родиною і професією, між Україною і світом.
     Своє критичне слово про роман уже сказали багато письменників, які висловили низку цікавих спостережень, акцентували на важливих контекстах. Дійсно, попри незначні суперечності цей роман свідчить про беззаперечний літературний успіх письменниці, і, маємо надію, допоможе світові поглянути на себе та нашу батьківщину українськими очима. Не зайвим буде нагадати, що поетична творчість Ліни Костенко вже давно самоствердила її в новітній історії української культури як генія.
     Паралельно фаховим рецензіям на книжку з’явилися публікації, в яких критику підмінили критиканством, і, як у нас водиться, без належних доказів, проголосили малохудожнім памфлетом. Це відбувається не вперше в історії України, коли паплюжать автора за його світоглядну позицію. Недавній приклад, світлої пам’яті Олеся Ульяненка (1962-2010), його роман «Жінка його мрії» був затаврований як порнографічний. І згідно з законом України про боротьбу з порнографією автор міг отримати три роки ув’язнення за зберігання рукопису власного твору. Олесь Ульяненко — єдиний український письменник, який відстоював своє право на свободу творчості в суді. І відстояв це право. На його захист виступали українські письменники, російський ПЕН-ЦЕНТР. Державний Департамент США включив цей інцидент у щорічний Звіт про порушення прав людини в Україні.
     А щодо «наїзду» на «Записки…», то, мабуть, вони помітили або впізнали себе в емоційних висловах головного героя роману, де йдеться про сучасне антимистецтво, передусім нігілістичні літературні течії. Наведу деякі з них: «А що, читати теперішніх пофіґістів? Чи тих биндюжників слова, що допінґують свою нездарність цинізмом? Чи тих потасканих німфеток, що все вивертають свій «тілесний низ»?», «(...) Сміються до гикавки над самим словом «патріотизм»» (с.287) та ін.. Та, як відомо, кожен має право на думку…
     Читаючи «Записки…» насамперед звертаєш увагу на добре виписані характери героїв роману, що робить твір реальним, зрозумілим, впізнаванні й близькі читачеві персонажі. Події роману відбуваються з 2000 по 2004 рр. на зламі тисячоліть і до Помаранчевої революції. Головний герой божевільний, «самашедший», бо, як твердить сам на початку твору, «завжди був нормальною людиною» (с.5). Серед потоку емоцій та роздумів порушуються актуальні проблеми суспільства: етичні, естетичні, релігійні, культурологічні, екологічні, педагогічні, кримінальні, соціально-економічні та ін., однак домінує, на мій погляд, політико-філософське значення роману. Приміром, коли йдеться про важливе мовне питання («У всіх країнах мови як мови, інструмент спілкування, у нас це фактор відчуження. Глуха ворожість оточує нашу мову, навіть тепер, у нашій власній державі. Ми вже як нацменшина, кожне мурло тебе може образити») (с.22-23), про невирішеність глобальної проблеми денаціоналізації українців («Мені допекло приниження, ця одвічна дискримінація нації») (с.118), про «квазідемократію», що підміняє реальне народовладдя («У нас тепер така свобода, наче сміттєпровід прорвало. Свобода хамства, свобода невігластва, свобода ненависті до України. Все, що є ницого й зловорожого, вигрівається під сонцем нашої демократії») (с.130), про новітню антинаціональну лжееліту («Україною правлять люди, які її не люблять і яка їм чужа») (с.130) та ін. На вищий суспільно-світоглядний рівень ці міркування переходять, коли заходить мова про полемічне зображення двох загрозливих для існування українського світу (і не лише українського) ідеологій, що зумовлюють тривання абсурдних для незалежної держави денаціоналізучих процесів. Постійним лейтмотивом проходить зображення антихристиянської та українофобської суті УПЦ МП як частини РПЦ (у такому ракурсі московське православ’я тлумачив ще Т.Шевченко), котра проводить хресний хід проти приїзду Папи Римського («Щось у цьому є нелюдське і не-Боже»»»(с.132)) чи єдина з усіх українських конфесій виступає проти повсталого народу на Майдані («…вона проти. Сидить у нашій прадавній Лаврі – і проти»(с.399). Нічого дивного, адже й образ сучасної «демократичної» Росії визначається “невиліковною хворобою – імперським мисленням, яке, як відзначає протагоніст через низку риторичних питань, унеможливлює діалог зі світом та розбудову нормального внутрішнього життя: «Можна собі уявити московського патріарха, щоб він вибачився перед народами, які зазнали від Росії кривд? Можна собі уявити Росію, що визнала б свої провини і покаялася? (…) Та, зрештою, перед своїм власним народом – за переслідування найдостойніших своїх громадян, за руйнування храмів, за всіх тих убитих хлопців у її неоголошених війнах» (с.128).
     Герой небайдужий до проблем інших народів світу: «Життя світу – це теж і моє життя» (с.337). Але він не просто рішуче засуджує імперські війни він пропонує щось своє: «…час уже зрозуміти, що на земній кулі є люди, викроєні інакше, ніж ми. І не лізти до них зі своїм лекалом. Ну, і вони ж нехай не лізуть до нас зі своїм» (с.310). Одна з головних тем роздумів персонажів – глобалізація. Приміром, «А що за світопорядок, хто його запроваджує? Хто визначатиме цей золотий мільярд? А не золотий, отже, відбракують? За якими критеріями, за яким правом? Хто ті гросмейстери, що переставляють фігурки на шахівниці планети Земля?» (с.315-316). «Де в Україні наш український світ?» (с.353). Герой переймається питанням: «От вони й будуть чужу, не нашу, антиукраїнську Україну» (с.14). Що ж це за «антиукраїнська Україна»? Для героя – це країна в ситуації внутрішньої окупації. Щоб потрапити у нову залежність, вже не лише від чужих падлюк, а й від своїх власних негідників?» (с.128). «Так, Україна потрапляє під залізну п’яту «олігархату» (с.288). Але головний герой роману не лише осмислює стан речей, він пропонує вихід. Бо хоча, як наголошує на зустрічах із читачами письменниця, її герой «не з тих, хто міг би боротися», та все ж цей персонаж «не з тих, хто животіє». Він схильний до боротьби і, зрештою, він уже на Майдані у 2004-му. Бо саме політична боротьба – єдиний шлях до подолання режиму внутрішньої окупації. Тому персонажа обурює те, що в ситуації, коли в українців «відняли Батьківщину» «ніхто ні за що не бореться» (с.95), він безжально критикує своє покоління («…ми, ублюдочні катастрофісти своїх особистих драм, сипонули урозтіч по світах, або сидимо тут, скніємо, чекаємо, поки нам усміхнеться доля» (с.192)), він не сприймає ідей меншовартісного політичного всепрощення («Чи можливо простити все і всім?» (с.215)),
     Художнє мислення героя в національній ідеї, ідеї свободи. Тому пропонує не боротьбу за щось окреме (пенсії, мову чи вільну пресу), а боротьбу за все – цілеспрямоване й тотальне національно-визвольне протистояння, державотворчий «фронт». І це читаємо наприкінці роману, де зображено чітке неприйняття зміни «духу Майдану», що розпочинався саме як масовий «Рух Опору». Спочатку, він за те, щоб «усе було в правовому полі»(с.397). Та з часом його настрій змінюється, революційна свідомість поглиблюється, він постійно іронізує з «вишуканої революції», «толерантної», «елегантної», «ввічливої», «революції усмішок»: «…в нас тільки обіцяють «бандитам тюрми». Якщо, звичайно, не знайдуть з ними консенсусу»(с.402). Пафос Майдану змінюється контрреволюційними тональностями: змовкають героїчні стрілецькі та народні пісні, мовкне українська естрада, «зникає дух опору, пафос протистояння, саркастичний національний бурлеск». (с.405). Недовіра до помаранчевих лідерів зростає і ось кульмінація контрреволюції: знову перемагає компроміс із антидержавними, антинаціональним силами: «Угинають нашого лідера на компроміс. (…) …він іде на поступки, він капітулює. Ми на Майдані, а він уже серед них. Серед тих, кого називав злочинною владою» (с.413). Очікування від революції не справдились. Але дух національного опору залишився, бо «це не їхня перемога, а наша».(с.414).
     Багато в чому схожі аспекти осмислення постколоніальної ситуації в контексті зображення влади як режиму внутрішнього поневолення українців дала низка авторів різних поколінь: Марія Матіос, Борис Олійник, Павло Вольвач, Олесь Ульяненко та ін. Ліна Василівна не тільки прописала діагноз сучасному українському суспільству, а й прописала рецепт виходу із катастрофічної ситуації. Події у творі завершуються 2004 роком, але стан 2011 в Україні – цілеспрямоване переслідування представників опозиції та активістів громадських організацій, політичні арешти молодих патріотів, науковців, журналістів, новітня русифікація вищої та середньої школи, податковий тиск на підприємців, тотальне зубожіння народу та ін. – спонукає замислитись над українською сучасністю і майбуттям нашої держави.
     Наостанок варто навести афористичний вислів авторки про власний роман: «Життя душі на всіх порогах смислу», подякувати за чудовий політико-філософський твір і щиро побажати їй творчого довголіття!
     
     


Автор: Сергій Гайдук прочтений: 3451 оценки: 0 от 0
© Свидетельство о публикации № 6837
  Цена: 1 noo



Ваши комментарии

Пароль :

Комментарий :

Осталось символов

Доступна с мобильного телефона
Чат
Опросы
Музыка
Треки
НеForМат
Академия
Целит
Юрпомощь


О сервере


О проекте
Юмор
Работа
О нас

Earn&Play
Для контактов
skype:noo.inc


Этот сайт посвящен Георгию Гонгадзе, символу борьбы за свободу, журналисту, патриоту, человеку... Ukraine NBU Hrivnya rate
Russian ruble rate
Noo Web System



Редакция за авторские материалы ответственности не несет
стать автором
Micronoo Links Neformat Links Noo Links Chess Links Forex Links Weapon Links

Идея и разработка
компании NOO
На сайт разработчика